Марко

За цей божевільний місяць все кардинально перевернулось, перекинулось, перевтілилось і згасло. День сьогодні як день, осінь сьогодні як осінь, але якісь сумніви гризуть мене зсередини. Я набув жахливої звички – йти на компроміси. Я завів записничок пріоритетів. Я нагріб більше ніж зможу донести... Сьогодні, як ніколи, спалахнуло бажання послати під три чорти цю другу реальність що чеберяє в ритмі сальси, нещадно ліквідовуючи всі залишки минулого в моїй свідомості. Як би це не звучало абсурдно, але мені бракує самого себе.
А уві сні горять будівлі, і тільки я залишаюсь в живих, в живих посеред руїн без надії на знайомий голос. Добре хоч сьогодні не п’ятниця, а то ще наврочу чого дурного. Всім приємного сну, на добраніч.

Кролики з батарейками дюрасел в порівняні зі мною тихенько відпочивають в коридорі! Такого активного й динамічного тижня в мене, мабуть, давно не було. Дякую всім особам, які своїм чудесним настроєм щедро поповнювали мої запаси жвавості та шалю. Осінь в моєму житті відверто спізнюється, може воно й на краще?
P.S. Життя після останнього метро сповільнює свій крок, а гамірне місто засинає без мене.

Я як психічно безнадійний романтик сповнений любов'ю до всіх та кожного. За останні дні мої енергетичні акумулятори на стільки зарядились позитивною енергію, що, здається, ще трішки, й з роздасться гучний вибух і від мене залишаться одні кеди! Ти де? А я на 7-му небі від щастя... Всім привіт!

"Вміє руйнувати все що потрапляє до рук", ставимо галку...
Останнім часом сценарист копійчаних бульбашкових серіалів тільки те й робить, що підсовує мені ролі на одну зі сторін любовних (чи просто дружніх) багатокутників. І з кожною сторінкою сценарію перед очима повільно чахнуть теплі відносини героїв цієї інтрижки. Дурниці! Бачу нашій багатосерійній стрічці катастрофічно бракує тупого національного героя, який наб'є пики усім поганим хлопцям, врятує грудасту блондинку та удостоїться медаллю за порятунок всесвіту. Видираємо похмуре закінчення, беремо в руки фломастери й старанно вишкрябуємо типовий американський happy end! Та згодом казочка обертається справжнісінькім жахом для того супермена, який ризикуючи життям, хотів як краще, а вийшло як завжди... Як казала одна мультиплікаційна дівчинка: "добро пожаловать в наш дєрьмовий мір".
P.S. І мені того треба?!

Об'ява
3 вересня відбудеться поїздка в с. Дениші (Житомирська обл.) з метою підкорити дикі скелі. Орендована маршрутка, спорядження та інструктаж обійдуться в 60 грн. тому якщо маєте нестримне бажання побувати в ролі людини-павука, пишіть, буду радий долучити вас до групи божевільних!

Усі внутрішні підсвідомі центри були проти, усі обставини вперто завертали назад, але мені завжди кортить переконатись у їхній правоті. Навіщо? Принаймні дві схиблені усмішки й оправдання крізь губи рятують ситуацію, але в голові далі стирчить звинувачення собі за кільканадцяту спробу випробувати долю. Переглянув на ніч "Final Destination" і в котре сподіваюсь довго не вовтузитись в ліжку, а одразу побачити другу реальність третини нашого життя. Неймовірно щасливий – вже другий день бачу сни! Тепер залишилось ними маркувати якісь події і можна вважати себе бородатим віщуном. Постає лишень одна мізерна проблема - їх згадати.

А де ж сніг... Принаймні це перше що промайнуло між вухами, коли я вийшов на вулицю. Так, в мене повільно їде черепиця! А що ви хотіли? Тепер я хворію, постійно сиджу дома, розпалюючи вогонь домашнього затишку, відрощую собі бороду, дівчачі нігтики та просто морально деградую. Ні, не тільки морально, а ще й психологічно, адже вже чотири дні поспіль я чекаю Миколая /Діда-Мороза/Санту/ (потрібне підкреслити), або іншої суто зимово-святкової події. В мені знову живе той наївний дух зимового настрою, той що змушує ще раз і ще раз переглядати "Іронію долі", втуплюватись крізь шибку на перші сніжинки, які граційно витанцьовують під різнокольоровим миготінням із сусідніх вікон, закохуватись по десять раз на день в рум’янощоких незнайомок, перечитувати старі замурзані листи, мазюкати картини вражень із спогадів дитячих жевріючих оченят, хутко заграбастувати самі красиві ялинкові прикраси, щоб розвішати їх власноруч, влаштовувати генеральні прибирання і отримувати від цього незрівнянне задоволення з року в рік! Тепер мій організм в цілковитій уявній гармонії: зима, простуда, свята, канікули...от тільки романсу якогось бракує. Бляха, які ще романси, і тим паче яка в біса зима?! Прокинься! Зараз мода пішла на сопливу нудьгу за теплим літом, тому заходимо в найближчий модерновий бутік і запасаємось кілограмами хандри, пудами меланхолії, й гігантською кількістю сірої фарби, в якій незабаром потоне це метушливе місто.

Запах мартіні в голові, відкручені ноги на килимі, тонни чаю в животі. За мартіні дякую вчорашній маминій річниці, за ноги - Сергію, за чай...так пора зав'язувати, а то це вже друга чашка поспіль! Тепер залишилось найменше:
1. заснути
2. пережити завтрашню гонитву за часом

Уважно слідкую за вустами й, радикально змінюючи русло розмови, втручаюсь, і ми йдемо далі, передаючи естафету в грі "знайди залишки логіки в нашому світі". Тепер твій хід, залишилось обмінятись життями за останній рік чи менше. Нам не заважає що кожен веде мовлення на своїй власній станції. Ми десь далеко-далеко від пізньої години, холодного вітру й зіпсованих ліхтарів. Цей хаос став ідеальним середовищем для наших гібридних радіохвиль. Мій хід, потім твій і так знову й знову захлинаючись від слів для розмови. Ось і твій під'їзд, треба ще разів зо три попрощатись і залишити нашу гру до наступного разу. Цікаво, чи є в ній клітинка з написом "фініш".

Відверто кажучи, так важко починати писати після довжелезної перерви мовчання й пустих обіцянок на кшталт "завтра обов'язково сяду за свій ЖЖ", та сьогодні всі книжки-на-ніч залишились прочитаними, всі фільми-на-ніч поховані під купами непотрібу на моєму столі, вся їжа-на-ніч сьогодні не спить у моєму холодильнику, а мені без вас сумно! Не можу сказати що сьогодні якийсь особливий день... хммм, ні, сьогодні ж вже понеділок, себто початок нового тижня, нехай, це буде першопричиною цих безглуздих рядків у моїй хроно-ленті запиленого журналу.
Отже повернемось до світу цього, а він як завжди трішечки інший як той, що малює якась химера в моїй голові. Все доволі романтично й барвисто, аж тут препаршива реальність холодного дощу й миготіння тіні під невеличкою стріхою перед дверима чужого будинку. А на екрані телефону "нєпрєдвідєниє обстоятельства, у менья нє получіться". Дівчинко, тут зовсім недоречні твої амбіції, повір, не клеюсь я до тебе як більшість твоїх єхидних знайомих, просто... Просто стою тут як останній бовдур, а ти чи то через свою пихатість чи то через інші "нєпрєдвідєниє обстоятельства" навіть не можеш до мене спуститись. Зате зі мною дощ і повні кишені блискавиць, якими жбурляю по темним вуличкам, щоб з мінімальними втратами дістатись сухої маршрутки у своїх наскрізь мокрих кедах. Зате завтра все висохне, як і моя злість. На добраніч.

Найкращий відпочинок – активний! На ці вихідні втік з компанією майже незнайомих людей полазити по печерам, що знаходяться в с. Млинки (Тернопільська обл.). О так, це було щось, це незабутнє мерехтіння сталактитів, унікальність кожної каменюки, абсолютна тиша та жодної надії на сонячний промінь... але до цієї краси треба було спочатку роздратувати увесь вагон нашими воплями та бринчанням п’ятиструнної гітари, розбити об славетне місто Тернопіль декілька пляшок портвейну, помахати руцьою міліцейській машині, на задньому сидінні якої були спаковані 4 наших + ще й дядько з голубою сорочкою в Макса на колінах, затягувати посадку на електричку, щоб наші ув’язнені за лічені секунди заскочили в останні вагони. І якби я уявив ідеальну поїздку, вона була б саме такою: скаженою, нерозумною і божевільною!!!
Печери були чаруючими, от тільки трішечки шкода, що через травмоване коліно не зміг цілком подолати один із найважчих проходів – "фантазія", але це дурниці в порівнянні з "казкою", де моя щелепа довго знаходилась на землі, а очі ледь не вилізли з орбіт. Андрій узагалі зробив це місце чимось більшим ніж просто купу сталактитів та сталагмітів, що так причаровували погляд, адже саме в "казці" він на колінах простягнув кільце Лайті зі словами: "Чи вийдеш ти за мене заміж?". Хай тепер хтось заперечить, що романтиків більше немає!!!
Хочу назад. Назад до неозорих полів, поодиноких хаток, крутих гір, свіжих ранків, криштального повітря, співу птахів, темних печер, незабутніх днів...

Оце щойно приперлись із сестрою після святкування Ташкиного дня варення... Ні, ми всі трішки ненормальні - пертись чорт знає куди (а саме на Контрактову площу) щоб узяти в "Челінтано" 2 піцци, повернутись до дому і на даху нашого під’їзду під тихий шум проспекту і врівноважене м’яке світло вулиць, цямкаючи приговорити ті напівхолодні диски. Таке не кожен зрозуміє... Все звичайно чудово, але є малесеньке "але" - яким чудом я збираюсь завтра на парах демонструвати глибокі знання того, що я сьогодні мав би вивчити?
P.S. Знову увесь день боліла голова, а ще ця духота в наших аудиторіях... У поєднанні цих двох факторів мозок просто закипає!

Ця жара добиває. Все стає краще, але мені стає гірше. Все навколо оживає, чого ж тоді я в'яну... Мені остогидле це місто, я змучився зустрічати погляди чужих людей, здогадуватись, що інші думають про мене. Переверніть все з ніг на голову і я буду щасливим! Нехай завтра буде все жахливим, але неординарним!!!

Уже весь вечір страшенно болить голова... Ось-ось і тритонна плита продавить мозок у ротову пащу! Зараз буду сусідів будити, гримаючи головою об стінку!!!

Побував сьогодні на репетиції знайомого, з яким частенько на шашлики вибирались і пісеньки під гітару кричали. Так в нього тепер модняча група і сьогодні вони навіть в "Барвах" мали виступати. І ми замість того, щоб підтримати сходження новоспеченого гурту на олімп слави, зажали 15 грн. та нагло приперлись, розлютивши консьєржку, в будинок мистецтв, що на Контрактовій. В мене після того окрім закладених вух тільки дві думки: перша – заздрість, друга – хочу електрогітару.
Забув ж наголосити, що вперше за цей рік побачив Аліну, яка навчається в Польщі і з якою, на диво, дуже легко знаходжу спільну мову, немов все життя знались, а може й довше. Чудова людина! Але незважаючи на всі плюси цього дня настрій в мене огидний, точніше кажучи – його взагалі немає. Організмові дотепер здається, що годинник ми перекручували не на годину вперед, а навпаки – назад, бо спатки жах як хочу. І коли ж я вчитись збираюсь, знову метрові хвости до сесії матиму?

І який же цей час недосконалий!!! Ніби хтось сидить з дистанційним пультом і відверто збочується над моїм сприйняттям відліку часу. То його навіть на дурниці аж занадто хватає, то тільки обхопиш ручку пальцями, як за вікном вже сонце махає руцьою і каже "па-па". Знову в руках розлітається кришталева ваза, а я намагаюсь нальоту зібрати всі її шматки. От так метаюсь від одного краю совісті до іншого і нічого не можу толком завершити! І взагалі хочу послати все куди подалі, просто так без всілякої причини... А надворі знову тепло, байдуже.

І як би я себе не змушував, як не старався, але я ні в яку не можу довго товаришувати з одними й тими ж людьми, тим паче якщо зустрічати їх частіше 3-4 разів на тиждень. Жах! Ото на свою голову випадково натрапив (точніше на мене наштовхнулись) на гурт божевільних, які, під чітким керівництвом скаженого організатора Олександра, десь раз на місяць влаштовують для себе релаксаційні вікенди. В цю далеко не весняну неділю я разом з ними вибрався подивитись на... страусів. Рики в автобусі під гітару, ферма де розводять таких пташенят, що серце мліє, коли бачиш таку собі з півтори твого росту курочку, дурка біля багаття, шкварчання сосисок, вже не київське задушливе повітря і саме головне - нові знайомі та нові враження. Ідилія, блін!

І все ж таки потрібно купувати записничок (обов'язково з пухнастою товстою обкладинкою) та занотовувати деякі речі не віртуально! Хоча, це були, мабуть, найспокійніші дні цього року - дні, коли мій комп'ютер зіграв в ящик. Знову й знову переконуюсь, що все що не робиться - на краще! Я відновив традицію малювати мультяшки на задніх сторінках зошитів, частіше бринькати на веслі з написом "Трембіта", влаштовувати посиденьки в улюблених забігайлівках, продуктивніше працювати і, як це не дивно, практично все робити вчасно!!! Також дались в знаки ці перші справжні весняні дні – замість того, щоб підкрутити гучність на плеєрі та втупитись байдужими очима в землю, вже тиждень не можу викреслити з голови одну сором’язливу дівчинку Анастасію. Це просто стовідсотковий мій антипод! Збожеволіти можна...тобто, здається, це вже трапилось.

Катастрофічно холодно, сумно й... сповільнено. Таке враження ніби життя летить зі швидкістю 24 кадри на секунду, а я встигаю розрізнити лише 23, чи й ще менше. Знову сонце рано встало не з моєї сторони будинку, знову чекати поки стече гаряча вода, знов вийти за годину до початку пари, хоч до інституту легко можна дійти за хвилин 40. Скільки днів, а ранок завжди нудний та холодний. Добре хоч після пар мило посиділи в піццерії на честь першого календарного весняного дня. Шкода тільки погода така, що кінцівки пальців на ногах звертаються в трубочку, а обличчя пече мов ошпарене!
Серйозно починаю турбуватись через ліве коліно, бо при присіданні виникає некомфортне і водночас болюче відчуття ніби в колінній чашечці утворились якісь сухожилля, що протидіють нормальному згину ноги. Я ще на попередньому тренуванні ту фігню помітив, але не придав тому особливого значення. Що ж буду сподіватись що якось саме минеться...

Сидів собі тихо пухнучи під завалами роботи, якої за мої власні канікули назбиралось стільки, що годі й казати, як зателефонувала бабця і попросила задля неї проголосувати за Ґринджоли у відборі на "Євробачення-2005". Я якось пробував дискутувати, що мов вони не є гуртом європейського ґатунку, але одразу прикусив язика, бо що мені вартує зробити якийсь один телефонний дзвінок. Звичайно ж у слухавці відповіли, що лінія переповнена – спробуйте пізніше. З того подиву я вирішив піти й глянути, що це в біса коїться і з чого то такий ажіотаж. І хто б міг подумати, йшли останні хвилини остаточного голосування на той конкурс! Коли показали попередню статистику тих баталій, в мене просто щелепа на підлозі опинилась... Те що лідирувала Ані Лорак мене ніскільки не здивувало, але те що за нею на відстані подиху женуться Ґринджоли, це було новиною. Я, хоч і не являюсь прихильником Кароліни, та вважав, що з її вокальними та артистичними даними ми б достойно виступили на Євробаченні, але уявіть мій подив, коли буквально на останніх секундах вириваються вперед Ґринджоли і в результаті перемагають!!! Що ж, є чимало за і (особливо) проти відносно цієї перемоги, але сталось те що сталось. Не підведіть тепер нас, хлопці.